Швидка допомога. Як медики вивозять поранених бійців з аеропорту

Швидка допомога. Як медики вивозять поранених бійців з аеропорту

Піски вже майже зрівняли з землею, там немає де вкритися, тому ми перебазувалися сюди. Тут теж недалеко від аеропорту. – говорить Юрій Бондар, якого всі знають за прізвиськом Шаман.

Він парамедик, водій швидкої допомоги волонтерської групи "Хотабич". Ми мчимося зі швидкістю 120 кілометрів на нову базу у селищі в декількох кілометрах від аеророрту.

Звідти передають, що у них 11 поранених і один загиблий. Є також важко поранений із кулею в голові.

Ми чекаємо поки наші вивезуть бійців з терміналу. Тут, на новій базі, маємо їх відсортувати. Тих, що з легкими пораненнями відвезти в лікарню поблизу. З серйознішими – відправити "вертушкою" до Харкова.

У Шамана постійно працює рація, на мобільний дзвонять через кожні 5-7 хвилин, один з таких дзвінків:

– Так, на місці. Так, я попросив ще допомогти мені "правосеків", вони дві машини своїх дають.

Юрій звертається до мене:

– Де славнозвісна Медична рота імені Пірогова Нацгвардії? А вона в Курахово сидить. Я подзвонив їм, попросив приїхати допомогти сюди, але вони не їдуть. Сидять в Курахово. І запитують мене: "А там небезпечно? А там стріляють?". "Ні, - кажу. - Не стріляють звісно. Три кілометри від аєропорту і не стріляють! - з гірким сарказмом говорить Шаман.

Наші гості – анестезіолог Олег та хірург Олександр, обидва з Харкова. Зайшли вони до нас не просто погрітися та з цікавості. Ми чекаємо поранених, але їх все не везуть.

– Юро, які там за новини? – запитують вони.

– Сєпари не дають під'їхати нашій техніці. Штаб планує прорив, зараз поїдуть бронетехнікою, підмогу нашим в аеропорту доставлять та заберуть поранених та 200-х сотого. Збирають підмогу, хто хоче та може їхати.

Олег та Олександр помітно нервують і повертаються до себе. Перед тим домовляються із Шаманом, що той їх набере, коли стане відомо щось більш конкретніше.

– А де вони мешкають зараз?

– Ці з "переляканих", сидять в підвалі.

– Ну так, в підвалі безпечніше?

– В підвалі краще, бо тебе потім збирати зручніше, все в одному місці, не розлітається, – намагається жартувати Шаман. – Тут така справа – судилося, то помреш, не судилося – то будеш жити. Якщо помирати, то на дивані біля каміну, а не в підвалі, як щур.

На дворі вже повністю стемніло. Шаман закрив штори та запалив свічки. Штаб запланував прорив на 20.00. У призначений час всі автівки швидкої приїхали знов до нас. А це два екіпажа від Правого Сектора та вже знайомі нам харків'яни-медики.

Чекаємо.



Бити з артилерії не перестають ні на годину. Раптом гуркіт почувся дуже близько. Стіни задрижали, люстра захиталася.

– Мінометом по нас луплять. – резюмує Шаман. Ми їх називаємо "блукаючі у...ани". Пересуваються на автівках, підходять до нас і стріляють, десь з "зеленки".

У рації значно оживилися:

– По нас працює міномет. Знайдіть його та проженіть.

– Я вже побачив його, спалахи бачу, зараз буду працювати по ньому, – відповідають по рації

"Блукаючий" встигає зробити ще залпів п’ять і кожен з них лягає десь дуже близько. Ми мовчимо та слухаємо рацію:

– Швидше. Бо нам тут буде всім дуже погано!

– Так. Я вже вистрілив по ньому, він тікає.

Обстріл раптово припиняється. Але приходить нова погана звістка: ми не можемо прорватися в аеропорт і забрати поранених. Натомість, двох з штурмової групи треба везти в лікарню. Один при маневрі впав з бронетехніки, іншому танком переїхало ногу.

– А які в них поранення невідомо? Є нова інформація? – запитує Олег-анестезіолог у Шамана.

– Сказали, що 200-х вже двоє. А поранених 20.

– Мабуть, той, що з пораненням в голову, не дочекався, – каже Олег.

Шаман повідомляє, що перша спроба штурму аеропорту була невдалою. Наступна запланована на 12-ту ночі. Ми намагаємося заснути, бо чекання виснажує та втомлює.

Через годину прокидаюся від того самого гуркоту, дрижання стін та вікон. Буквально вистрибую з ліжка та сідаю на диван, де, мені здається, безпечніше.

– Чого сидиш? Лягай спати, – наказує Шаман

– Не спиться.

– Заважає щось? – сміється він. – А я вже не знаю як буду спати без цієї канонади. Поки під тобою не підскакує земля, боятися немає чого. Бо снаряди летять один поряд з іншим, кудись влучили чи ні, а наступний направляють на 100-200 метрів поряд, не далі.

"Як можна до цього звикнути?" – думаю я про себе. І починаю повертатися в думках до свого рідного мирного міста, поряд з яким не б'ють гради, де не дрижчать стіни, коли проїжджає бронетехніка, працює артилерія або падає снаряд. Мені соромно але я вже не думаю, як швидше забрати поранених бійців, які вже більше десяти годин чекають на допомогу. Я думаю, як швидше забрати їх, щоб виїхати в безпечне місце і залишитися там.

Прорив у запланований час знову не відбувається. О 3-ій годині ночі сепаратисти запросили тишу, перемир'я на годину, щоб вивезти поранених. Наш штаб припинив вогонь. Стало тихо і навіть спокійно.



– Якщо через годину буде так само тихо, поїдуть забирати поранених. Одразу не можна, бо невідомо, що вони задумали. У них немає слова офіцера, їм довіряти не можна ні в чому, – говорить Шаман.